Аєліта (кричить) В жізні многа за-бот, а за-тєм ті-ші-на на рассвє-тє…

Яскрава свічка гине теплим жаром,

Стоїть свідоцтвом смерті на Землі.

І в темному вікні дзвенять примари,

Мов мертві затонулі кораблі.

В трояндах, захололих від спокою

Жевріють тихі очі півістот...

О, як знущалась доля над тобою,

Мій дорогий розстріляний народ!

Як смертю невідверною блищали

Хвилини льодового півжиття!

Як матері відважно захищали

Останнє з десяти своє дитя...

Чи нишком на пекельному вогні

Його варили з сіллю в казані...

Хіба це люди? Люди це чи звірі?

Хто їх довів до цих страшних висот?

Хто винен, що їх душі помарнілі

Вже душі не людей, а півістот?

Найбільше – варвари розореного поля,

Що знай співали в щасті та в біді,

Які у них мета, держава, доля,

Які у них турботливі вожді.

Вина у них на совісті зігріта,

Мов з домовини вряджений посол.

Бо не вожді підносяться над світом,

А світ неронів садить на престол.

Вожді ж тим зміям просто підіграли,

Сичали в такт, дивуючи людей.

І кожне те сичання спричиняло

Смертельний подих; тисячі смертей.

І люди винні... кожне мертве тіло,

Яке не ухопилося за ніж.

За те, що світлі міфи не палило –

Померли би всього на день раніш...

І винна я... мої щасливі очі,

Сп’янілі від щоденного вина,

І грім біди, який іще гуркоче...

Але ж не Україна, не вона!